Коли Бог ділив таланти, то уподобав Івана Ариванюка

29 мая 2020
Автор : Ruslan Korynenko Просмотры : 128

Зробити кий, який задовольнив би гравців-професіоналів, непросто.

Досягнення  заслуженого майстра народної творчості Івана Ариванюка з Луцька вражають. У 1970—1980-х роках без його виробів не обходилася жодна експозиція майстрів народної творчості на Всесоюзній та Всеукраїнській виставках досягнень народного господарства. Отримував за них золоті, срібні та бронзові медалі. В роки незалежності став одним з  перших у державі  майстрів спорту з більярду.

Сьогодні наш земляк є одним з найкращих в Європі майстрів з виготовлення більярдних київ. В елітному середовищі цієї вишуканої гри роботи Івана Луцького — такий псевдонім  має Ариванюк — високо цінуються. Вважається, що його киї приносять удачу. Користуючись ними, визнані майстри більярду вигравали звання чемпіонів світу та титули переможців найпрестижніших турнірів. Гра так глибоко ввійшла в життя Івана Ариванюка, що навіть наша розмова з ним  (на початку березня) відбувалася в одному з найкращих більярдних клубів  Луцька —  «Жорж», постійним відвідувачем якого він є.

Першим  художнім «критиком» був дядько з палкою

Теплі спогади в Івана Ариванюка назавжди залишилося про рідне село Новосілки, що в Старовижівському  районі. Славилося воно надзвичайно красивими  весільними (посаговими) скринями, які виготовляли чи не в кожному дворі. Були скрині предметом гордості й свідченням достатку родин багатьох поколінь українців.  Не оминула ця творча робота і малого Івана Ариванюка. Виростав він, за власним  висловом, біля дерева з рубанком і долотом у руках.

Згодом Новосілки об’єднали із Смолярями.  Змінилися часи, а разом зник і традиційний промисел, хоча й досі ще живуть кілька тих давніх майстрів, яким зараз вже за вісімдесят. Вони й були першими учителями  мого співрозмовника.

Талант до творчості у сільського хлопчика пробудився рано. У 13 років Іванко  намалював портрет батька. У 14 — став у колгоспі художником.

— Буряків мамі вже не давали, я відробляв, — посміхається вже давно сивочолий майстер. — «Перці» малював.  Один дядько за мною з палкою бігав, мовляв: «Нащо так намалював, що мене всі пізнають?» Тоді СРСР Хрущов керував. Скільки я тієї кукурудзи перемалював! А скільки робіт для  бібліотеки і  школи виконав. Було мені 13—16 років тоді. Для кіно треба було афішу написати, наочну агітацію оформити. Гуашами і акварелями малював. Але ж   фактично ніхто цього не вчив. В школі й то я не знаю на скільки  — на 3 чи на 4 малював.  Бо на заняття не було коли ходити, треба було корів пасти. В школі табличку множення вивчив лише до 5, а вже дядько в селі показав, як на пальцях можна табличку множення далі рахувати. Наступного дня приходжу  й кажу вчительці, що я вже всю знаю. Давай, каже, показуй, як ти пальці складаєш після п’яти.  Можу й вам показати. Це вже коли поїхав в училище вчитися, то закінчив його з відзнакою, вручили червоний диплом.

До вершин…  через картопляну грядку

Як багатодітній сім’ї Ариванюкам виділили додатково город під  картоплю. Ця обставина, як з’ясувалося  згодом, відіграє визначальну роль у подальшій долі Івана. Оскільки цей клапоть землі був поряд із обійстям  одного з визначних майстрів народної творчості  Касіяна Каваса. На той час він уже працював  викладачем Яворівського професійного училища декоративного і прикладного мистецтва в селищі  Івано-Франкове (Янів).  Ариванюки, працюючи на городі, ходили  до Кавасів пити воду.  Саме там маленький Іван вперше побачив шкатулки з яворівською різьбою.  Як зізнається, йшов до Касіяна не так на водопій, як на різьблені шкатулки подивитися.

Касіян Матвійович приїжджав у Смолярі, бачив малюнки свого юного земляка. Казав, що йому треба вчився. Так той і зробив після закінчення десятирічки. Згодом отримав  диплом  різьбяра по дереву.

По молодих майстрів у селище Івано-Франкове, що на Яворівщині, приїхали «купці», й серед них Анатолій Миронченко, який згодом також став заслужений майстром народної творчості, з Луцького меблевого комбінату. Він раніше закінчив це училище й уже набирав фахівців на художні промисли. Звичайно, не міг оминути і хлопця з Волині, до того ж одного з найздібніших випускників.

На той час на Луцькому меблевому комбінаті ще не було сувенірної дільниці. Тож молодому фахівцю спочатку довелося малювати плакати, різні лозунги.  А потім з’явилися і  сувеніри.  Їх взірці розробляв сам Миронченко.

Переважно — пейзажі на фанерних або липових дощечках. Технологія виготовлення була простою: тонували чорною фарбою дощечки, а потім через вирізи показувалася  світла деревина. Лаконічні  такі картинки,  в той час модні, чиста графіка.

Привітання від Фіделя Кастро

У 1972 році Івана Ариванюка запросили в  Ківерцівський лісгосп — як організатора сувенірного цеху. Отримав квартиру. Набрав людей, розробив взірці.

— На базі цеху проводилися всесоюзні семінари, — пригадує майстер ті роки. — Не було такої таємниці, як тепер, хто  що  робить,  а обмінювалися досвідом. Ми тоді по Закарпаттю їздили багато, до мне приїжджали.

Виготовляли сувенірну продукцію: шкатулки, декоративні тарілки.  Елементи орнаментів з нашої волинської вишивки інтерпретували в дерево. Почав їздити на Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) в  Москву, Київ.  Там був павільйон народних художніх промислів  України. Був його постійним учасником. Отримував золоті, срібні, бронзові  медалі. Творчі роботи почав виконувати. Львівський етнографічний, Київський музей декоративно-прикладного мистецтва, наш краєзнавчий закуповували мої вироби. Наприклад, Волинська область звітує у Києві й замовляють мені картину  «Лісова пісня»… Різні були роботи: пейзажі, гравірування, рельєфна різьба, шахи робив на замовлення.  Потім були сувеніри, творчі роботи на політичну тематику.  Наприклад, зробив портрет Леніна на дереві. Досить великий: 70 на 100 сантиметрів. Художня рада відібрала той портрет, а Щербицький забрав його до себе в кабінет.

— У 1974 році Леонід Брежнєв, перебуваючи на Кубі, подарував виготовлений  вами портрет Фіделю Кастро.

— Казали, що портрет лідеру кубинської революції дуже сподобався. Інакше б команданте не передав би мені свою книгу з автографом.

— Це, так би мовити, були парадні речі. А чисто виробничі питання ви вирішували?

— Довелося технологічно розробляти сувенір у вигляді амфори для духів (ефірного масла)  «Кримська  роза». Потрібні були копіювальні верстати. Мені порадили зайти до міністра лісового господарства Бориса Миколайовича  Лук’янова і попросити. Це був справжній  міністр: вникав у технологічні процеси, прогресивно мислив. Мене посилав у Фінляндію щодо обміну досвідом, у творчу поїздку до Литви. В  Києві  запитав: чи  хотів  би подивитися Музей декоративно-прикладного мистецтва?  І продовжив мені на три дні відрядження, ще й поселив у готель «Жовтневий» . Такого, як він,  вже не буде.

Доля не пустила його в Абхазію

Ще одна цікава історія, яка посприяла подальшій щасливій долі Івана Ариванюка. В Ківерцях на базі сувенірного цеху держлісгоспу в 1978 році організували всесоюзний семінар.  Був  на ньому і міністр  лісового господарства Абхазії. Побачивши все це розмаїття сувенірів,  він забажав забрати  майстра з Волині до себе. Запропонував  одразу  квартиру в Гаграх, хорошу ділянку під забудову і безвідсотковий кредит на всі будматеріали за державними цінами.

Пропозиція хоч була і звабливою, але виїжджати з Волині Іван Ариванюк не дуже хотів. По пораду звернувся до тодішнього начальника обласного управління лісового господарства Дмитра Телішевського, той — до міністра лісового господарства Лук’янова, а міністр — у місцеві партійні органи. Так через невеликий проміжок часу Ариванюк отримав трикімнатну квартиру в середмісті Луцька.

Зважаючи на події, які згодом сталися в Абхазії, напевно, сам Господь не пустив туди волинянина. Перебуваючи в той час в Києві, Іван Ариванюк зустрів колишнього міністра в одному лише спортивному костюмі.  Це все, що він зміг забрати з собою, рятуючись від мародерів. Господь оберіг нашого земляка від великих неприємностей і подарував цікаве продовження його творчої біографії.

Сьогодні головне захоплення Івана Ариванюка — більярд. З цією грою познайомився ще в 1965 році, коли навчався в училищі й разом із студентським  загоном їздив до Мукачева. Потім у Ківерцях у  лісгоспі поставили маленький більярдний стіл. Іван зрозумів, що ця гра для нього:  треба думати і мати хороший зір, треновані чутливі  руки. Вже згодом, перебравшись із Ківерців до Луцька, йдучи повз Будинок офіцерів, почув знайомі звуки.

Зайшов і побачив більярдний стіл. Оскільки  жив Ариванюк усього за кілька десятків метрів від Будинку офіцерів, то став регулярно заходити туди грати.

— Коли їздив до Москви, вже почав там відвідувати більярдні, — розповідає Іван Іванович про свій шлях у цю елітну гру. —  Майстер спорту Фролов, він працював модельником на авіазаводі, відзначив, що я непогано граю.  «Підемо, — запропонував, —  виберу тобі недорогий стіл».  Потім у Києві був майстер, який обслуговував більярдні столи.  Захожу, а  він показує кия: в мене зарплата 200 карбованців, а кий коштує 1000. Подивився на той кий. Ще не знав, як він робиться, але володів технологіями обробки дерева. Подумав, невже сам не зроблю? Взяв, та й зробив.  Уже десь на третьому році мого нового ремесла чемпіон Радянського Союзу Аслан Бузоєв, тоді в Москві проводилися ці турніри,  грав моїм києм. Двічі  ним завойовував це звання.  Так  там взнали, що є такий майстер з Луцька. Потім, коли за Горбачова прийняли постанову про народні художні промисли, організував кооператив. Але прийшли важкі часи, і людям стало не до сувенірів, не було збуту. Кооператив розвалився. Зважаючи на всі попередні заслуги, мені в Луцьку дали творчу майстерню.

«Зброя» для чемпіонів світу

— А майстром спорту як ви стали?

— Мабуть, не випадково. Регулярно вигравав чемпіонат області, створив федерацію. Це був початок волинського більярду. Згодом поїхав на  чемпіонат України в Сімферополь і виборов перше місце.

Говорили, що ця гра буржуазна. Художники, письменники  зайшли, поговорили, чаю попили, у більярд пограли. Але згодом у всі Будинки офіцерів повернули більярд, бо Сталін  сказав, що ця гра корисна для офіцерського, генеральського складу, вона розвиває стратегічне і тактичне мислення, точність  зору, вміння орієнтуватися і визначати позицію. Більярдний стіл — це поле битви.  Заходив у більярдну в Москві. Вибачте, там такі визначні люди приходять, там рівень гри зовсім інший.  Там босяки і паскуди не приживаються, з ними ніхто не хоче говорити.

— Хто ж грає вашими киями?

— Чемпіони світу і Європи: Ярослав Винокур, Сергій Крижанівський, Артур Півченко, Олександр Паламар, Юрій Пащинський... Всі  досягали успіхів.

Наша  розмова відбувалася в присутності одного з партнерів Івана Ариванюка по грі  в більярд професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Геннадія Бондаренка. Він теж може гідно оцінити киї відомого майстра, оскільки лише в 2019 році двічі вигравав відкритий Кубок України серед закладів вищої освіти в лізі  «Професор. Доктор наук». Слід зазначити, що  здобував ці високі титули Геннадій Васильович у віці 73 роки.

— Грав києм Івана Івановича, з яким познайомився ще в 1970-х роках.  І користуюся ним  уже років з десять.  У його киях закладена якась позитивна енергетика.

Попри всі свої таланти Іван Ариванюк залишається скромною і надзвичайно позитивною людиною.  Про нього майже не розповідають ЗМІ, зате поважають за професіоналізм колеги і знайомі.  Тож щиро вдячний Геннадію Бондаренку, що допоміг зустрітися з майстром і розповісти про нього читачам «Голосу України».

Довідково

Касіян  Матвійович Кавас (1937 р. н., с. Смолярі) — учасник вітчизняних і світових виставок народно-декоративного мистецтва з квітня 1956 року. Нагороджений золотими, срібними і бронзовими медалями, дипломами Всесоюзної ВДНГ. Основний вид творчості — яворівська різьба і розпис. Різьблені ним скрині, тарелі, адресні папки, альбоми, вази зберігаються у Львівському музеї етнографії і художнього промислу, Українському музеї декоративно-прикладного мистецтва у Києві, Запорізькому історико-краєзнавчому музеї, в приватних колекціях громадян Австрії, Канади, США, Польщі, а також у Канівському музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка». Касіян Кавас разом із науковцями підготував фундаментальну працю «Художня обробка деревини». Удостоєний звання народного майстра України.

Максим Солоненко. "Голос України". Фото автора.

Комментарии

Войдите, чтобы оставить комментарий



Все самые интересные и оперативные бильярдные новости Украины и мира. Сильнейшие игроки. Лучшие матчи. Фото. Видео. Интервью. Экспертные оценки. 24 часа в сутки, 365 дней в году  с вами профессиональные новости из мира кия и шаров.

© BilliardNews.com.ua

Все права защищены. Публикация материалов разрешается только с указанием активной ссылки на первоисточник .